Рух
опору в Черкаській області.
Чорний Ворон
Іва́н Я́кович
Черноу́сов (в більшовицьких документах фігурує також під прізвищем Черновус псевдонім
Чорний Ворон), (дата і місце народження невідомі — помер у листопаді-грудні
1925 року, у селі Товмач; інформація про смерть не є підтвердженою, є дані що
ще у 1964 році Іван Черноусов був живим) — військовий діяч часів УНР,
повстанський Отаман Звенигородщини і Холодного Яру,
командир
Лебединського полку Холодноярської Народився поблизу
Товмача на Шполянщині. Активні військові дії проти більшовиків
розпочав на початку 1920-х. У 1921 — 1922 роках повстанський отаман.
Писав відозви у вигляді
віршів. Збереглася одна з його відозв — «До населення України», підписана
трьома отаманами — Чорним Вороном, Білою і Ламай-Ярмом.
У 1921 році — в
його загоні у часи розквіту повстань було, не менше, 300 піших і 150 кінних
добре озброїних козаків. Оперував Чорний Ворон у Звенигородському, Черкаському,
Чигиринському повітах Київської губернії, зокрема в Холодному Ярі, лісі Чута, в
Лебединських та Шполянських лісах, у районі сіл Товмач, Водяне, Шестаківка,
Мліїв, Виноградського монастиря, містечок Городище, Білозір'я, Сміла,
Златопіль, Мокра Калигірка, міст Єлисаветграда, Черкас, Чигирина, залізничних
станцій Сердюківка, Знам'янка, Шестаківка та ін. Політичне гасло: «Бий
комуністів і кацапів». Деякий час знаходився в Мотусовському лісовому районі.
Начальником штабу був Бондаренко, помічниками Лихолай, Куманець. Чорний Ворон
діяв разом з Іллєю Івановим. В 1922 р. полк Чорного Ворона входив до складу
Холодноярської повстанської організації. На той час Холодноярська республіка
діяла під проводом Ларіона Завгороднього. На той час Завгородньому
підпорядковувались отамани Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало і Чорний Ворон
(Лебединський), які фактично були заступниками керівника Холодноярської
республіки.Влітку 1922 року ці загони почали називатися полками: Чигиринський
полк Мефодія Голика-Залізняка, Чорноліський полк Дениса Гупала, Лебединський
полк Чорного Ворона. Загальне керівництво здійснював Головний Отаман Холодного
Яру Герасим Орел-Нестеренко. Отамани Холодного Яру та Чорного Лісу мали сильний
авторитет та значну підтримку у місцевого населення. У зв'язку з неможливістю
перемогти український національний рух, в ЧК розробили спеціальну операцію з
нейтралізації та захоплення повстанських отаманів. Колишні петлюрівці, а тепер
секретні агенти ЧК Трохименко (Гамалія) та Терещенко (Завірюха-Степний), в
середині 1922 року, вже вийшли на отаманів Холодного Яру. Чекісти представились
як представники Уряду УНР.
Іван Черноусов
(як і Денис Гупало, що вмовляв Ларіона Завгороднього, не їхати на «з'їзд»)
запідозрив пастку у діях Гамалія-Завірюхи. До Звенигородки на нараду,
організовану чекістами, він не поїхав, хоч його і наполегливо запрошували. 29
вересня 1922 року — чекісти, на інспірованому «з'їзді отаманів» у Звенигородці,
заарештували Ларіона Завгородного, Дениса Гупала, Мефодія Голика-Залізняка,
Трохима Компанійця, Василя Ткаченка, Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка,
Григорія Яковенка, Юрія Дробатковського, Леоніда Мушкета, та інших провідних
діячів Холодного Яру та Чорного Лісу. Після цих трагічних подій, керівником
Другої округи Холодноярської організації (ніким не обраним) став de facto
Чорний Ворон. Першою округою керував Герасим Орел-Нестеренко, який також не
поїхав на чекістський «з'їзд». Наприкінці 1922 року, як Отаман Звенигородщини і
Холодного Яру, він оперував у районі Знам'янки, Білозір'я, Товмача, Шестаківки,
Єлисаветграда, Златополя і безпосередньо в Холодному Яру. Подальша доля
невідома. В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922
р. зазначається, що Чорний Ворон вбитий 12 жовтня 1922 р. біля с. Москаленки за
25 км від Сміли, а труп його буцімто опізнали селяни й «амністовані бандити»,
але насправді то був один з козаків загону Чорного Ворона. Однак є й інші
свідчення — у «Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 р.»
стверджується, що загін Чорного Ворона було ліквідовано 6 червня 1925 року.
помер у
листопаді 1925.
Іван Макарович
Лютий-Лютенко
Іван Макарович
Лютий-Лютенко — народився 24 червня 1897 року в Капустянському лісництві коло
с. Товмача, що на Звенигородщині.
Отаман Холодного
Яру. Співпрацював з отаманами Яблочком, Ларіоном Загороднім, Семеном
Заболотним, Пилипом Хмарою, Чортом (Мелешком) та іншими отаманами Холодного Яру
та Чорного Лісу. За деякими джерелами, на нараді в с. Матвіївці наприкінці
осені 1921 р. звенигородського отамана Ґонту (Лютого-Лютенка) було обрано
Головним отаманом Холодного Яру. Можливо, Головним отаманом Холодного Яру він був короткий
час і радше формально, оскільки відразу після обрання відійшов на
Звенигородщину, а головні сили холодноярців під проводом Пилипа Хмари і Ларіона
Загороднього провели окрему нараду, на якій вирішили пробитися на захід, до
Польщі чи Румунії. Бойові дії продовжував до осені 1922 року, коли, внаслідок
низки спецоперацій проведених ЧК, більшість повстанських отаманів Півдня та
Центру України було зааВ березні 1923 р. емігрував до Західної України (тоді —
у Польщі). Жив на Поліссі, в с. Іванцевичі, де заснував Український
еміграційний комітет, який розгорнув активну діяльність: було створено
український хор, самодіяльний театр, українська школа. Автор книги «Вогонь з Холодного Яру» (Детройт, 1986). Меценат української
справи. Помер у США 19 березня 1989 року. Похований на українському цвинтарі
штату Нью-Джерсі у містечку Саут-Баунд-Брук (США).
Юрій Йосипович
Тютюнник
Народився 20
квітня 1891 року в селі Будище, Пединівської волості,Звенигородського повіту,
Київської губернії у селянській родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. За
материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини. На військовій
службі з 1913 року. Спочатку служив рядовим у 6-му Сибірському стрілецькому
полку (Владивосток). У січні 1918 року повернувся до рідного села Будище на
Звенигородщині для організації Вільного Козацтва, став його командиром
(отаманом). Влітку 1918 року — один із керівників Звенигородсько-Таращанського
повстання, повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьУ
кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йона
Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова. 8
листопада головний отаман Петлюра зняв с посади отамана В.Сальського, що
виступав за припинення бойових дій, та призначив командувачем армії УНР
Ю.Тютюнника. 5 жовтня 1920 року Тютюнник
підвищений до генеральського звання (генерал-хорунжий). 13 листопада 1920 при наступі червоноармійців на Київську
дивізію УНР між селами Берлинці-Барок, становище врятував генерал Тютюнник, який
з'явився в передніх лавах зі штабною сотнею і зім'яв атакуючих. Після
інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї. 16 лютого
1921 Тютюнника вибрали членом Вищої військової ради УНР з правом вирішального
голосу. 23 лютого Петлюра доручив йому сформувати апарат
Партизансько-повстанського штабу і розпочати роботу. 22 червня 1921
повстансько-партизанський штаб переїхав до Львова й розмістився в колишньому
санаторії «Кисельки», тут же оселилася й родина Тютюнника. Влітку і восени 1921
року підготував план Другого зимового походу на територію України з метою
підняти антибільшовицьке повстання. 23 жовтня 1921 з наказу Головного отамана
генерал Тютюнник вступив в командування Повстанською армією. Операція була
проведена у листопаді 1921 року, але закінчилася трагічно: групу розбили
більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базара на
Житомирщині. Після поразки походу з невеликим загоном пробився до Польщі.
Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року, але з приміткою:
«вирок не приводити у виконання до особливого розпорядження». Суд дозволив лише
листуватися. До серпня Віра Тютюнник отримувала через ГПУ листи від чоловіка і
продовжувала добиватися помилування. В серпні 1929 продала піаніно, щоб поїхати
в Москву на побачення з чоловіком та прийом до судового керівництва. 21 січня
1930 вчергове звертається до прокуратури Верховного суду СРСР, побачення не
дозволили і заборонили на майбутнє. 24 вересня 1930 його перепровадили до
комендатури ОГПУ для виконання вироку. Розстріляний 20 жовтня 1930 року. В
кінці того ж року дружина Тютюнника вкотре звернулася до владних органів з
проханням повідомити про його долю, живий чи ні. Після тривалих звернень Віра
Тютюнник-Левицька 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку.
